Текст та фото: Коаліція "Дніпропетровщина 1325"

 

    «Спочатку я просто хотіла допомогти»: історія Вікторії Панченко керівниці громадської організації «Творча майстерня “Поклик майбутнього”»

 

    Коли в Україну прийшла війна, Вікторія Панченко не планувала змінювати життя – просто шукала спосіб бути корисною. Вона допомагала людям, які втратили дім, знаходила для них речі, житло, підтримку. З часом ця спонтанна участь переросла у покликання: створення громадської організації, навчальні програми, тренінги для жінок і молоді. Її історія – про те, як із щирого бажання допомогти народжується лідерство й спільнота, що підтримує інших.   

 

«Я ПРИЙШЛА, БО НЕ МОГЛА ЗАЛИШАТИСЬ ОСТОРОНЬ»

    У 2014 році Вікторія вперше почула історії людей, які втекли від війни. Каже, що спочатку було лише відчуття: треба діяти.

    «Я прийшла допомагати тим, хто приїхав без нічого. Ми роздавали речі, шукали житло, записували контакти, розмовляли з тими, хто не знав, що робити далі. Це була спонтанна допомога, але щира», – розповідає Вікторія.

Вона згадує, як тоді щодня знайомилася з новими людьми: хтось приїхав із маленькими дітьми, хтось шукав роботу, хтось просто хотів поговорити, і більшість не знали де будуть жити чи ночувати.

    «Я не плакала рік з 2014-2015, логічно було би співпереживати і іноді розплакатись. Та коли бачиш страх і втому, але водночас – силу, вмикаються і твої механізми, що не дозволяли розчулитися. Люди не здавалися. І ти не можеш дозволити собі здатися теж».

 

ВІД ПЕРШИХ КРОКІВ – ДО КОМАНДИ ОДНОДУМЦІВ

    З часом волонтерська ініціатива переросла у спільноту. Вікторія розповідає, що тоді ніхто ще не знав слів “проєктний менеджмент” чи “грантова діяльність”, але всі відчували потребу робити щось більше.

    «Ми почали вчитись – як оформлювати ідеї, як працювати з громадами. Тоді ж народилася наша громадська організація», – згадує жінка.

Почали з невеликих ініціатив: курсів для дітей, виставок, творчих зустрічей.     Одним із перших проєктів стала фотовиставка, де переселенці/ки показали місто як вони це бачать власними очима.

    «Ми хотіли, щоб їх побачили – не як “чужинців”, а як людей, які тепер живуть поруч. На цих фото було багато світла й надії. І це дуже змінило сприйняття «новоприбулих» у місті – люди почали бачити в них не проблему, а частину спільноти», – ділиться Вікторія.

 

«КОЛИ ЛЮДИ ГОВОРЯТЬ – ЗНИКАЮТЬ СТІНИ»

    У 2017 році команда Вікторії вирушила у тур різними регіонами України, щоб говорити про досвід внутрішньо переміщених осіб.

    «У деяких громадах нам казали: “У нас переселенців немає”. Ми пояснювали, що, можливо, вони є, просто не говорять про це. А дехто казав: “Ми не хочемо, щоб вони сюди приїжджали. Вони ж інші”. Тоді я попросила людей уявити, що ми зводимо між собою стіну – між сходом і заходом, між “своїми” і “чужими”. Що буде далі? Хто опиниться по той бік? Іноді лише така уява допомагає зрозуміти, що ми всі – частина одного суспільства», – згадує громадська діячка.

 

ВІД ВОЛОНТЕРСТВА – ДО ОСВІТИ Й ПІДТРИМКИ

    Те, що починалося з волонтерської допомоги, поступово переросло у навчальну й просвітницьку роботу. Вікторія почала розвивати програми для громад, спрямовані на підтримку жінок, підлітків і військових родин, а також на теми рівності та запобігання насильству – програми, у яких люди вчаться підтримувати себе й одне одного, говорити про гідність, повагу й безпеку.

    «Я бачила, що люди потребують не лише матеріальної, а й психологічної підтримки. Інколи важливо просто мати безпечне місце, де тебе слухають. На такі зустрічі часто приходять жінки – дружини військових, переселенки, активістки. Вони діляться тим, про що не говорять ніде. Хтось уперше дозволяє собі плакати, хтось – сміятися. У таких колах народжується довіра».

 

«СЛОВО “ГЕНДЕР” ДОСІ ЛЯКАЄ, АЛЕ ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДІАЛОГУ»

    Під час тренінгів і розмов з людьми різного досвіду Вікторія часто стикається з упередженнями щодо тем рівності.

    «Люди часто реагують насторожено: слово “гендер” здається їм незрозумілим або навіть небезпечним. Кажуть: “Не треба нам цієї теми”. Але коли починаємо говорити не про гасла, а про життя – про захист, про рівність у можливостях – розмова змінюється. З’являється розуміння, що йдеться про звичайні людські права та гідність», – каже громадська діячка.

    Вона згадує історію молодого чоловіка, який на початку тренінгу різко заперечував саму ідею гендерної рівності.

    «Ми спокійно розібрали приклади – як це стосується кожного. Наприкінці він сказав: “До цього моменту я не замислювався, наскільки відрізняються світи для дівчат і хлопців, і щось не так розумів”. Та цього достатньо, щоб почати зміни – спершу в думках, а потім і в суспільстві».

 

«ЖІНКАМ НЕ ПОТРІБНО ПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ ЗА СВОЄ ЖИТТЯ»

    Вікторія каже, що під час зустрічей жінки часто говорять про провину – коли змушені брати дитину всюди із собою, бо немає з ким залишити. Вони не мають просити вибачення, якщо дитина плаче, вередує чи просто голосно грається, як будь-яка дитина.

    «Ми виросли в суспільстві, де від жінки очікують, що вона має “усе встигати” і при цьому створювати  зручності. Але діти – це частина життя, не перешкода. І право жінки бути поруч із ними, не вибачаючись за це, – теж про гідність», – каже Вікторія.

 

«Я ХОЧУ, ЩОБ У КОЖНОЇ ТА КОЖНОГО БУЛО МІСЦЕ, ДЕ МОЖНА ПРОСТО БУТИ»

    Після років активної діяльності Вікторія зізнається: навчилася цінувати тишу.

    «Іноді найважливіше – зупинитись. Я навмисно вдягаю домашній халат і кажу собі: це мій день спокою. Ми звикли, що розвиток – це постійний рух, але іноді розвиток – це вміння не поспішати», – ділиться жінка.

    У майбутньому вона мріє створити проєкт подорожей для тих, хто подорожує сам.

    «Є багато людей, які не самотні, але живуть самі. І для них навіть коротка поїздка може стати випробуванням. Я хочу створити простір, де можна обрати свій темп – говорити, мовчати, бути собою».

 

«ЛІДЕРСТВО – ЦЕ НЕ ПРО ПОСАДУ, А ПРО ЗДАТНІСТЬ ТРИМАТИ ІНШИХ»

    Сьогодні Вікторія продовжує працювати з громадами, проводити тренінги, підтримувати жінок і молодь. Каже, що найважливіше у цій роботі – людські зв’язки.

    «Ми не можемо змінити все одразу, але можемо робити свою частину – говорити, навчати, підтримувати. Це не героїзм, а щоденна робота, яку просто треба продовжувати», – наголошує громадська діячка.

 

1325: КОЛИ ОСОБИСТІ ІСТОРІЇ СТАЮТЬ ЧАСТИНОЮ СПІЛЬНИХ ЗМІН

    Організація Вікторії Панченко – «Творча майстерня “Поклик майбутнього”» – входить до коаліції «Дніпропетровщина 1325», яка об’єднує громадські організації, що працюють над реалізацією Резолюції Ради Безпеки ООН №1325 «Жінки. Мир. Безпека».

    Для Вікторії це не просто міжнародний документ, а практичний орієнтир: він нагадує, що жінки мають бути залучені до прийняття рішень у питаннях миру, безпеки й відновлення.

    «Те, про що говорить Резолюція 1325, ми бачимо щодня – у громадах, у родинах, у роботі з тими, хто постраждав від війни. Це про участь і про право бути почутими», – каже вона.

    Коаліція «Дніпропетровщина 1325» нині бере участь у створенні нового обласного плану дій на виконання Резолюції, який стане продовженням попереднього, що завершується цього року. Паралельно в регіонах напрацьовуються місцеві плани дій, покликані забезпечити практичну реалізацію принципів рівності, безпеки та підтримки жінок, які беруть участь у відбудові країни.

    Для Вікторії участь у цьому процесі – продовження того шляху, який почався з бажання допомогти іншим.

«Коли ми об’єднуємось, зміни стають реальністю. І кожна історія, навіть маленька, стає частиною великої роботи – роботи заради миру й гідності», – Вікторія Панченко, керівниця ГО «Творча майстерня “Поклик майбутнього”».