Людмила Муркович очолює Новопокровську громаду на Дніпровщині понад двадцять років. До цього вона працювала в школі: спочатку старшою вожатою, потім учителькою історії та правознавства. «Я працювала в школі, була головою профспілки, завжди доводилося когось захищати, допомагати. Хотілося, щоб у людей було краще, щоб не просто відпрацьовувати день, а щось змінювати», – згадує Людмила.

На той момент у неї було троє дітей, наймолодшому сину не виповнилося ще двох років. У 2002 році її обрали головою Олександропільської сільської ради.

    «Я не збиралася йти у владу. Але колеги сказали: у вас є енергія, є ідеї – спробуйте. Мені хотілося щось поміняти, щоб територія була гарна, щоб люди жили в комфорті. Тоді все було занедбане: клуби без вікон, садочки напівзруйновані. Хотілося, щоб люди повірили, що це можна змінити».

    Після обрання Людмила вступила до Академії державного управління при Президентові. «Потрібно було розуміти, як організувати громаду, як залучати людей і інвестиції, як працює бюджет». Згодом закінчила аспірантуру, здобула ступінь кандидатки наук із державного управління. «Тема моєї дисертації – “Розвиток форм участі громади у вирішенні питань місцевого значення”. Знаходила в літературі найкращі практики в Україні та світі й втілювала їх у себе в громаді».

    Бюджет сільської ради не мав коштів на розвиток, тому Людмила почала писати проєкти. Допомагали донька Альбіна (згодом, під час повномасштабної війни, вона очолила волонтерський центр громади та громадську організацію «Світочі»), а також колеги.

    Завдяки залученню коштів у селах Олександропіль, Бутовичівка, Михайлівка провели водопостачання; села Михайлівка та Новоандріївка газифікували; зробили капітальний ремонт Петриківського садочка, відкрили Криничанський садочок. Встановили близько 500 пластикових вікон і дверей у клубах, бібліотеках, школах, лікарнях, спортзалі; відновили вуличне освітлення, відремонтували клуби та бібліотеки. Впорядкували сміттєзвалища, облаштували парки, встановили дитячі майданчики.

    Коли в Україні почали створювати центри надання адміністративних послуг, Людмила заснувала перший у сільській місцевості ЦНАП. Щоб отримати доступ до реєстрів, встановити паспортну станцію й видавати паспорти, потрібна була юридична освіта – її відсутність у фахівців унеможливлювала це.

    «Ніхто з колег не захотів вступати, тож я вирішила здобути юридичну освіту. Усе вдалося – ми відкрили перший сільський ЦНАП в Україні ще й із видачею паспортів. Послуги з реєстрації прав власності, земельних питань почали надаватися у десяти селах нашої сільської ради. Ми не були об’єднаною громадою, і на той час такі послуги надавалися в області лише у Дніпрі, Кривому Розі, Кам’янському й в Олександропільській сільській раді».

    Людмила згадує, як у невеликому селі Гаркушине послуги надавали під час зливи просто під парасолею. «Дві десятки хатин, немає магазину, немає старостату. Ми з валізою приїхали, люди збиралися біля пам’ятника і просто на місці оформлювали довідки. Так люди відчули, що влада може прийти до них».

    Згодом Людмила здобула освіту з туризму. «Коли ми об’єднали громаду, треба було показати, чим вона унікальна. Ми почали розвивати туризм, створювати маршрути, розповідати про людей, які тут живуть. Мені було цікаво, щоб кожен та кожна могли знайти себе в історії громади».

    У 2020 році кілька сільрад об’єдналися в одну Новопокровську громаду, Людмилу Муркович обрали головою.

«Ми одне одного не знали. Було п’ять рад, різні люди, різні звички. І ми вирішили провести фестиваль “Єднання” – щоб усі познайомилися. Кожне село показувало своє: хто в’яже, хто готує, хто співає. Ми поєднали історію і сучасність».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, громада створила волонтерський центр «Небайдужі серця». «Ми не витрачали часу на знайомство – всі вже знали одне одного. З перших днів створили волонтерський центр “Небайдужі серця”. Їздили по селах, збирали людей, пояснювали, що треба діяти».

    Громада взяла участь у всеукраїнському проєкті «Сади для перемоги». Купили морозильники, сушарки, автоклави, почали консервувати, сушити овочі, готувати сухі борщі для фронту й шпиталів. «Долучилися міжнародні партнери. Це не просто допомога, а робота, яка тримає людей».

    Коли збирали на «народний дрон», пенсіонери несли по двадцять гривень. «Казали: “Це наше небо”. Ми назбирали понад триста тисяч, хлопець у селі сам зібрав дрони, і ми відправили їх на фронт».

    Під час прийому переселенців громада відправляла шкільні автобуси на вокзал у Дніпрі. «Приготували 25 місць, а приїхало понад сорок людей. Усі плакали – і ті, хто приїхав, і місцеві. Але розселили, допомогли, частина людей залишилася».

    У 2025 році за донорські кошти в громаді встановили 150 сонячних ліхтарів і камери спостереження, облаштували укриття в школах і садках. «Це дозволило повернути дітей до навчання».

Молодіжні простори почали створювати після того, як до Людмили прийшли діти. «Вони прийшли й сказали: “У нас дитинства не було”. Ми зробили кімнати, де вони можуть збиратися. Назвали це “центрами активності”. Тепер є простори й для ветеранів/ок – місця, де можна поговорити».

    Громада розробила стратегію та інвестиційний паспорт, планує соціальне підприємство – мініпереробку, щоб аграрії не продавали врожай за копійки, а постачали готову продукцію у школи й садки. «Це робочі місця для наших людей».

    Людмила вступила на спеціальність «Психологія». «Зараз, коли повертаються воїни, коли відкриваємо центри життєстійкості, це потрібно. Люди мають мати підтримку».

    Про своє лідерство вона говорить: «Так, усі ініціативи – мої. Але я не роблю нічого спонтанно. У мене все сплановано. Якщо бачу мету і знаю, що вона для громади, – вона обов’язково збудеться».

«Робота важка, але я її люблю. Ми сюди прийшли за покликом серця. Людям судити, але я не вмію стояти осторонь. Ми успішні лише разом. Як у хорі: кожен має свій голос, а разом виходить пісня. У єдності – наша сила».

 

Вперше історією Людмили Маркович поділилась Коаліція "Дніпропетровщина 1325"

Фото з відкритої сторінки Людмили Маркович у facebook.