«Герої – це ті, хто могли жити, але пішли захищати», – Тетяна Авраменко після загибелі синів написала книжку про 18 полеглих

 

За інформацією Суспільне Дніпро

фото: Тетяна Авраманко

 

    Обох синів Тетяни Авраменко забрала війна. Один служив за контрактом, другий – офіцер, який добровільно пішов на фронт, попри втрату брата. Через дев’ять місяців після поховання Тетяна видала книжку, в якій зібрала історії, 18 загиблих військових. У книг увійшли спогади інших батьків які втратили дітей на фронті.

    Тетяна Авраменко втратила на війні двох синів – Романа і Володимира. Менший служив за контрактом, старший тричі намагався потрапити до війська добровольцем, попри те, що в родині вже був загиблий. Його не брали за спеціальністю, адже він був ветеринаром, але згодом, як офіцера, його призначили командиром взводу. У другому бою Роман загинув. Тіло знайшли не одразу – довелося шукати через ДНК. 

«Ми сподівалися, що він, може, в полоні», – згадує Тетяна.

    Вона почала писати невдовзі після поховання. 

    «Я спілкувалася з чоловіком, який видавав книги про мирне життя, про комбайнерів. І подумала: а чому б і мені не написати – про своїх дітей, які воювали, які загинули», – каже жінка. 

Спершу хотіла створити книжку лише про двох синів. Але, озирнувшись, побачила поруч десятки таких самих, як вона. 

    «Я вже була в ГО “Родина Героїв”. Побачила, що не я одна. І запропонувала: якщо хочете, розкажіть мені – я напишу й видамо разом. Як літературну пам’ятку».

    Так з’явилася збірка спогадів матерів, які втратили синів. 

    «Книжка – це не просто написати. Має бути літературна мова, послідовність подій. Я зібрала команду – філологів, редакторів, молодь, яка допомагала з фотографіями. Працювала, як мати дитину виношує – девʼять місяців», – розповідає Тетяна. 

    До книжки увійшли 18 історій. «Усі думають, що в мене загинуло двоє. А я кажу – вісімнадцятеро. Бо я через себе кожного хлопчика пропустила. Про кожного можу розповісти».

    Книжка отримала назву «Ми люди Титани».

    «Титан – це легкий метал, але дуже міцний. Наші діти були саме такими: легкі на підйом, але дуже тверді в рішенні. Навіть ті, хто мав травми, інвалідність – ішли на війну», – пояснює Тетяна.

    Сто примірників жінка передала безкоштовно родинам, які дали згоду на публікацію. Ще 50 надрукував спонсор. Книги розіслали до шкіл, бібліотек, Офісу Президента, бібліотеки імені Вернадського. Тетяну почали запрошувати на виховні години, в коледжі, на онлайн-конференції. 

    «Це дуже важко. Іноді плачу, але говорити треба. Бо якщо ми не говоритимемо – забудеться. А книжка залишиться. Вона як пам’ятник».

    У місті, де жила родина, за ініціативою мешканців провулок, на якому виросли її сини, перейменували на вулицю братів Авраменків. 

    «Я погодилася одразу, але сказала: не можна називати на честь одного. Бо Рома й Вова були разом – і життям, і смертю. Якщо перейменовувати, то тільки як братів». 

    Люди підтримали, подали петицію. На вулиці тепер висаджено алею. Тепер Тетяна допомагає родині онкохворої дитини. 

    «Коли Вовчик ішов на війну, я плакала. А він сказав: “Мамо, якщо що – гроші на лікування дітей віддай”. Ми так і зробили. Дочка знайшла дівчинку. Я вже три роки їм допомагаю. Вони мені стали рідними».

Тетяна не вважає себе сильною:

    «Це мій хрест, я його несу. Бог не дає більше, ніж ми можемо витримати. Але важко. Іноді день такий, що нікуди не треба, ніхто не дзвонить – тоді сідаю й плачу. Думаю, згадую. Але знаю: мої діти живі. Вони з Господом. А я з пам’яттю про них». – каже жінка.

    Тетяна продовжує зустрічатися з учнями, брати участь у памʼятних заходах і ділитися історіями загиблих.